Для чого сучасна людина бере до рук художню книжку? Аби здобути нові знання? Щоб знайти відповіді на життєво важливі питання? Задля розваги? Звісно, усі ці та подібні варіанти можливі...

Проте такий погляд на словесність існував не завжди. Коли цивілізація щойно зароджувалася, ставлення до Слова було не таким, як нині. Давні люди вірили, що за його допомогою можна зробити багато доброго, але чимало й поганого: приворожити кохання чи знищити його; закликати поразку або перемогу війська; змінити чиюсь долю на краще або накликати на когось смерть... Слово було невід’ємною, а часто й головною складовою магічного ритуалу, адже через нього люди спілкувалися з вищими силами.

У Стародавньому Єгипті фараони та вельможі наказували висікати на стінах своїх усипальниць у знаменитих пірамідах лаконічні написи. То був перелік добрих справ, зроблених ними за життя: «Я давав хліб голодному і одяг убогому... Я ніколи не говорив тим, у кого в руках влада, ні про кого нічого поганого, бо я хотів, щоб добре мені було у Бога великого... Я будував човен тим, у кого човна не було. Я шанував батька свого і був поштивим із матір’ю своєю» (Напис жерця Шеші. «Тексти пірамід»). Давній єгиптянин вірив, що, ставши після смерті на суд бога підземного царства Озіріса, повинен буде виголосити: «Я не чинив зла людям... Я не піднімав руку на слабкого... Я не був причиною сліз... Я не вбивав... Я не давав наказу вбивати... Я не привласнював хліби померлих... Я не натискав на гирю... Я не забирав молока від вуст дітей...», - бо саме цього вимагала від нього єгипетська «Книга мертвих», яку обов’язково клали до гробниці як своєрідну «інструкцію» поводження у потойбічні.