4 липня 1855 року в Сполучених Штатах Америки вийшла друком книжка Уолта Уїтмена «Листя трави. На обкладинці із зображеннями квітів, листя і трави домінував зелений колір. Розкриваючи задум книжки і пояснюючи її назву, Уїтмен писав: «... це прапор моїх почуттів, зітканий із зеленої тканини - кольору надії».
Митцям XX століття цей «прапор надії» був не менш потрібний, ніж поетам минулого. Адже не випадково саме у XX столітті проблема збереження людства як унікальної у Всесвіті спільноти мислячих істот перетворилася на центральну для кожного митця, які б естетичні та художні принципи він не сповідував.
Це у XX столітті після першої світової війни французький письменник Анрі Барбюс закликав совість світу: «Повстаньте ж бо нарешті, свідомі інтелігенти! Але... не вважайте, що сьогодні досить лише добрих намірів... Ваша ідея, якою б вона не була,- омана, якщо вона стоїть осторонь від життя. Ваша особистість - лише ланка, і ви мусите ввійти у великий ланцюг людства». Чи не задля того, щоб людство збереглося, і писав А. Барбюс свої романи «Вогонь» та «Ясність»?
Це напередодні другої світової війни німецький драматург Бертольт Брехт, .виступаючи на другому міжнародному конгресі письменників на захист культури (1937), вимагав: «Усім цим війнам... слід оголосити війну. І ця війна мусить вестися по-справжньому». А за часів «холодної війни» у повоєнній Європі Брехт застерігав: «Великий Карфаген вів три війни. Він був ще могутній після першої, ще залюднений після другої. Його неможливо було відшукати після третьої».