Вступ.

«Ченець став на коліна й побожно схилив голову. Трохи зосереджено помовчав, ніби прислухаючись, чи запанувала врешті в келії тиша. Щоправда, для стороннього вуха тут завжди було тихо. Та й сам він, ледве світлішав край неба, не міг нарікати на шум.

Помолившись, Михайло запалив свічу. “Минувшино, я завинив перед тобою. Допоможи, великий Боже, терпляче спокутувати свої провини". Перехрестився й узяв перо. “Чому кожній людині читання історій дуже корисне? — звертався він до свого майбутнього читача. - Бо коли б не описано й світу не подано, разом би з тілом безвісти все сходило б у землю, і люди, як у темряві будучи, не відали б, що за минулих віків діялося"».

Потому почалася копітка й довготривала робота: ченець Густинського монастиря, що біля Прилук на Чернігівщині, Михайло Лосицький узявся переписувати великий літопис, писаний, як встановили дослідники, у 20-х роках 17 ст. Власне, зроблена Лосицьким 1670 р. копія й зберегла до нашого часу надзвичайно цінне історичне джерело - Густинський літопис. Його автор докладно описав події з історії княжих часів, а в прикінцевій частині подав невеличкі повісті про реалії тогочасного життя, розповіді про запорізьких козаків. Так, у літописі утверджується думка про спадкоємність епох - княжої та козацької. Саме з останньою випадає познайомитися цього навчального року й вам, шановні восьмикласники.

Протягом кількох століть - від кінця 15 до кінця 18 - тривала на нашій землі доба, влучно названа козацькою. Як багато вона важила в історії України, свідчить той факт, що нас, українців, і сьогодні звуть у світі козацьким народом. Та й самі ми не втратили духовного зв’язку з лицарями-козаками. Адже не випадково й досі називаємо козацькими свої степи, свої пісні й журбу, силу і свій характер.

Виникнення козацтва припадає на часи, коли українці, позбавлені власної держави, опинилися перед загрозою розчинення серед інших народів. Особливо небезпечними були походи татарсько-ногайських орд: войовникй руйнували міста й села, винищували населення, а тих, хто лишався живим, забирали з собою. Держави, що володіли українськими землями, не могли протидіяти набігам степовиків. Силою, здатною чинити опір тим походам, стало козацтво.

Захищаючи прабатьківську землю, козаки виробили особливу військову організацію та самобутню систему управління й командування. Козацькі прийоми ведення морських і суходільних боїв, велика винахідливість під час військових операцій, наступальний характер дій збагатили скарбницю світового військового мистецтва. Проте внесок козацтва в історію України й людства не лише в Цьому. Адже за часів, коли головним засобом розв’язання будь-яких міждержавних суперечок була війна, багато народів могли похвалитися звитягою та бойовою майстерністю своїх лицарів. Козаки ж унікальні тим, що, виконуючи нелегкі обов’язки захисників батьківщини, лишалися невтомними трудівниками.

Українські лицарі відроджували сплюндровані землі, зводили храми й міста, плекали хліб і творили пісню. Поступово просуваючись на південь, вони мирним шляхом, без завоювань чужих територій розширювали життєвий простір нашого народу. За Дніпровими порогами козаки утворили козацьку республіку -одну з перших у тогочасній Європі.

Державотворчий досвід козацтва знайшов продовження в державі Гетьманщині, що постала внаслідок Національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої.

Козацька доба надзвичайно багата на події та героїв. Сподіваємося, вас захоплять карколомні, сповнені пригод і випробувань долі козацьких керманичів - гетьманів, кошових, полковників, а також тогочасних митців, служителів церкви, вчених - усіх, хто творив історію козацької України. Розповіді про них, побудовані на основі історичних джерел, переконують читача у яскравості цих особистостей. Віра в Бога, любов до рідної землі, закони козацького побратимства - ось що визначало їхні вчинки. Сподіваємось, історія козацької доби навчить і вас самовідданої любові до рідної землі - того магнетичного почуття, про яке так образно висловився Михайло Лосицький: «Природжено якусь жагу і любов до вітчизни своєї почувати кожному чоловікові; всякого вона до себе притягає, неначе магніт-камінь залізо».