Художня література як одна з форм духовної діяльності людини!

Здавалося б, звичайні слова — зорі, груші, тиша, ночі, куполи, передчуття, осінь... — але коли їх майстерним пером митця поєднати в речення, вони зазвучать по-іншому — емоційно, зворушливо, тобто по-художньому. Прочитайте поданий нижче текст, яскраво домальовуючи картини, що виникають в уяві, і ви в цьому переконаєтеся...

Коли за селом стихає гул комбайна., коли в тиші ночей на землю починають падати зорі та груші, коли з небесного купола з’їде Великий Віз, мене щемно огортає передчуття осені. А ще як побачу в пишних кронах жовтий листок, а ще як підпалить хтось картоплиння! Дим перемішується з пахощами яблук і нагадує мені, що це минає серпень, що сонце заходить далеко не там, де заходило в червні. І, дивлячись на край свіжої ріллі, бачу кінець літа. А я наче й не набувся в його теплі, не нажився в його розкоші! Та зелені клени вже миряться золотими.. І здається, що не комори наповнюються врожаєм., а сама душа збагачується життєвим ужинком.

О цій порі, коли копають картоплі, я щоразу й усе глибше впадаю в якусь велику й терпко-піднесену покору. Під її могутнім впливом безмовно дозволяю деревам скидати листя, відпускаю у вирій журавлів і благословляю діток у школу. Бо повітря все дужче пахне вереснем., а вересень пахне сторінками нових підручників. На шкільному подвір’ї враз здійметься гамір, і почнеться новий навчальний рік. Так заведено здавна., і це неодмінно, як осінь.

У цій мініатюрі якихось незвичайних поетичних слів не так багато (терпко -піднесений, щемно, покора, благословляти), проте вся вона напрочуд поетична, її могла написати лише людина з багатим духовним світом і тонким відчуттям слова. Ця людина — Василь Думанський, письменник із с. Серединки, що на Вінниччині. Йому доля з раннього дитинства присудила бути прикутим до ліжка: здавалося, вибору не було, адже вирок долі оскарженню не підлягав... Але, приречений на нерухомість, Василь зробив свій вибір, єдино можливий і єдино правильний, — він вибрав Слово.