В історії людства розрізняють дописемний і писемний періоди. У дописемний період усю інформацію люди передавали з вуст в уста. У цей час тільки той, хто нею володів, був носієм і поширювачем знань. Народні співці, музиканти, мандрівники звідусюди приносили в міста й села вісточки, і саме від них слухачі дізнавалися про події у світі. Через те, що люди мандрували країною повільно, повідомлення про певні події можна було отримати лише через багато місяців, ато й років після того, як вони відбулися.

Коли вмирала окрема людина, зникало джерело інформації, носієм якої вона була. Щоб не втратити важливі знання багатьох поколінь і передати їх нащадкам, наші предки плекали твори усної народної творчості.

Із появою письма інформація перестала бути прив’язаною до її творця чи носія. У книжці всі думки автор залишав на папері. Її переписували багато разів, а пізніше друкували сотнями й тисячами примірників — і її могли прочитати в усіх куточках країни. Крім того, з появою писемності думки автора отримували вічне життя, бо книжка може мандрувати в часі, через століття доносити свій зміст до наступних поколінь.

Наприклад, давно вже немає київського князя ВолодимираМономаха, а його «Повчання дітям» уже понад 900 років є своєрідним підручником із виховання.

Отже, поява писемності привела до революційного відкриття: інформація стала доступною для більшої кількості людей. Відтоді книги — як «кораблі думки, які мандрують хвилями часу і бережно несуть свій дорогоцінний вантаж від покоління до покоління».