Слово — наше повнокровне життя, невмируще джерело поступу. Із цього невичерпного джерела мовець здобуває не тільки знання про навколишній світ, а й моральні й естетичні оцінки та уподобання (І Вихованець).

Наша мова — найважливіша частина не лише нашої поведінки, а й нашої особистості, душі, нашого розуму, нашої здатності не піддаватися впливам середовища, якщо воно затягує (Д. Лихачов).

Культура мови починається із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов (М. Полинський).

Історія української діаспори — разючий приклад виживання людності наперекір обставинам і долі... Створяться нові родини, так би мовити, інтернаціональні, долі онуків переплетуться з долями вихідців з інших країн, кожна з яких має свої національні традиції, але й українськими традиціями в нових родинах не будуть нехтувати. І між собою говоритимуть українською мовою (В. Дрозд).

Пізнання мови — це пізнання народу, його єства, його душі, його витоків та історичних шляхів — усього того, чим народ цікавий для інших народів. Адже народи, як і окремі люди, виявляють інтерес і повагу лише до того, хто являє собою особистість — своєрідну й неповторну. Годі розраховувати на пошану інших тому, хто не має поваги сам до себе (3 кн. «Мова і нація»).