XIX ст. в історії людства було епохою настільки ж доленосною, наскільки динамічною та суперечливою. Розпочиналося воно під гуркіт наполеонівської артилерії, який чули Африка і Європа, Берлін і Москва, Аустерліц і Ватерлоо. Багато людей тоді ще вірили в те, що Бонапарт, цей «нікому не відомий бідний лейтенант, зробився володарем світу за допомогою тільки сворї шпаги» (Стендаль, «Червоне і чорне»). Проте, досягши влади палкий поборник свободи й ворог монархії став імператором, тобто монархом! Красиві лозунги обернулися на кривавий терор, а «засновані "перемогою розуму" суспільні й політичні установи виявилися злою, сміховинною карикатурою на блискучі обіцянки просвітників».

Після поразки Наполеона (1815) до Парижа разом із військами антинаполеонівської коаліції (як тоді жартували — «в багажі союзників») повернулися Бурбони - члени королівської династії, що правила до Великої французької революції. Королем став Людовік XVIII. А одночасно з ними до країни повернулися також численні емігранти-аристократи, які свого часу втекли від революціонерів і втратили не лише маєтності, а й привілеї.

Аристократи-емігранти «нічого не забули, але нічому й не навчалися», тож вони їхали додому з неприхованим прагненням помститися своїм кривдникам і негайно повернути не лише маєтки, а й колишню, нічим не обмежену абсолютну владу. Саме ті непрості для Франції часи зображені в романі Стендаля «Червоне і чорне» і повісті Оноре де Бальзака «Гобсек».